?

Log in

No account? Create an account
ivan_yushchuk [entries|archive|friends|userinfo]
ivan_yushchuk

[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

More facts for antiquity of Ukrainian (rus) [Jul. 17th, 2006|04:29 pm]
ivan_yushchuk
[Current Location |Kyiv]

Родной тот язык, который создан родным народом на его исконной земле и приспособлен именно к его условиям существования, к его менталитету, к его образу мышления. Он является родным не только для всего народа, но и для каждого отдельного индивидуума, что принадлежит к этому народу, независимо от того, с каким языком ему пришлось столкнуться при появлении в мир. Родной язык — это язык предков и родной земли.
У каждого народа есть свой яык. Если народ теряет свой язык, он перестает быть народом. Где хозары, где половцы, где обры, где ятвяги, а вместе с ними и их культуры, обычаи? Их нет, потому что нет их языков. Хотя генетические потомки этих народов существуют, но они растворились в других народах, в других культурах. Украинская нация сохранилась потому, что сохранила свой язык. Те, кто отступился от украинского языка, перестали быть украинцами. Это Собеские, Потоцкие, Вишневецкие, которые обустраивали шляхетскую Польшу; это Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, которые стали представителями российской культуры и науки. Таких примеров, к сожалению для украинцев, очень много.
Национальный язык появляется не сразу, не внезапно. Его становление происходит на протяжении сотен, а то и тысяч лет. Многочисленные поколения формируют его, развивают, обогащают, совершенствуют, приспосабливают к своему менталитету, к естественному окружению, к изменчивым условиям жизни. Язык — продукт длительного исторического развития народа. Украинский язык как таковой развивался не одно тысячелетие.

Украина около 700 (семисот) лет была расчленена между разными государствами, которые так или иначе искореняли язык ее автохтонного населения и насаждали свой. Закарпатье от ХІ в. до середины ХХ в. находилось в составе Венгрии. Галицию и часть Волыни во второй половине ХІV в. захватила Польша и удерживала их вплоть до 1939 г. Остальными украинскими этническими територриями, оттеснив из них в ХІV в. татаро-монголов, до 1569 г. владело Великое княжество Литовское. Потом эти земли перешли под власть Польши, а после России. И все-таки, несмотря на неблагоприятные условия для украинского языка, на нем в начале ХХ в., как утверждал М.Грушевский в “Истории Украины-Руси” (т.І), разговаривало свыше 40 млн. людей. Ныне этих миллионов стало меньше.
Только древний язык мог так выстоять. А о древности нашего языка свидетельствует, как прямо, так и косвенно, немало фактов.

Факт первый. При сопоставлении украинского языка с самыми древними индоевропейскими языками, в частности с латинским, бросается в глаза его, так сказать, “архаичность”, то есть наличие в нем большого количества древнейших, индоевропейских элементов.
Фонетическая система украинского языка, качество его звуков на удивление близки к латинскому (и, заметим, к испанскому и итальянскому — его ближайшим наследникам). В обоих языках почти одинаковая система гласных звуков. И в латинском, и в украинском различаются звуки g и h: в латинском genus “род” (родственно с украинским жінка) и hostis “чужестранец, враг” (родственно с украинским гість). В обоих языках происходит чередование звуков у и в: в латинском nauta “моряк” и navis “корабль”, как и в украинском наука и навчання. Так же в обоих языках есть беглый звук е: в латинской aper apri (“вепрь — вепра”), как в украинском вітер вітру (выпадает звук е). Согласные перед гласным е в латинском языке произносились так же твердо, как и в украинском.
В архаичной, то есть самой древней латыни было восемь падежей, в том числе звательный и два местных. В украинском языке и все эти падежи, за исключением одного местного, и в основном их значение сохранились. Даже окончание в некоторых падежах те же. Например, одинаковые окончания имеют в именительном падеже единственного числа многие существительные женского рода, как arena (арена), summa (сума) в одном и другом языках; в звательном падеже существительные мужского рода: Brute (Бруте) — известное латинское высказывание “Et tu Brute contra me” (І ти, Бруте, проти мене) почти понятно и без перевода. Одинаковые окончания в именительном падеже множественного числа имеют существительные мужского рода: muri “стены” (мури), numeri (номери); существительные среднего рода: maria (моря), nomina (імена).
Латинский и украинский языки различают три рода: мужской, женский и средний. И примечательно, что самые древние украинские существительные в большинстве случаев имеют тот же род, что и латинские. Так, одинаково к мужскому роду принадлежат, например, существительные латинское hortus “сад” и украинское город (“огород”), pulvis и пил “пыль”, ventus и вітер, mensis и місяць, sucus и сік, somnus и сон, dolor и біль “боль”; к женскому роду существительные nox и ніч “ночь”, mors и смерть, res и річ “вещь”, securis и сокира “топор”, lana и вовна “шерсть”, barba и борода, casa и хата “дом”, crux “крест” и кроква “стропило”; к среднему роду существительные cor и серце, nomen и ім’я, aratrum и орало, semen и сім'я “семя”, lac и молоко, vinum и вино и т.п. В латинском языке существительное domus женского рода, в украинском дім — мужского, но, оказывается, и в украинском языке оно иногда бывает женского рода: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаем в И.Нечуя-Левицкого.
Еще большую тождественность наблюдаем в личных окончаниях глаголов, особенно при сопоставлении украинских форм с формами архаичной, то есть самой древней латыни: sedetiсидить (сохранилась мягкость конечного согласного), sedemosсидимо, sedetesсидите. Того же происхождения суффикс для образования высшей степени сравнения имен прилагательных в украинском языке -іш- и в архаичной латыни -ios- : новийновіший “более новый”, novusnovios; лівий - лівіший “более левый”, laevus - laevios.
Детские слова украинского языка часто соотносятся с латинскими: тато “папа” и tata, мама и mamma, папа “хлеб” и panis “хлеб”, вава “болит” и vapulare “быть ушибленным”, куку “ищи” и occultare “прятаться” (в этих словах по-детски повторен первый слог), кака “грязное, плохое” и cacare “опорожняться” и т.п.
Все эти и многие другие совпадения с латинским языком свидетельствуют лишь об одном: украинский язык в отдельных своих чертах начал формироваться еще две с половиной — три тысячи лет тому назад, возможно, в одно время с латинским, если не раньше. Ведь украинский язык сохранил многое из того, что уже классическая латынь потеряла.

Факт второй. Византийский путешественник и историк Приск Панийский в 448 г., находясь в лагере гуннского вождя Аттилы, на территории современной Украины записал слова мед и страва “кушанье” — это уже украинские слова в украинском звучании.

Факт третий. Когда в VІ — VІІ вв. н.э. предки современных сербов и хорватов переселились из Украины на Балканы, они уже унесли с собой много элементов, присущих и современному украинскому языку.
В частности в сербском и хорватском языках перед звуком е согласные произносятся так же твердо, как и в украинском: сестра [сэстра], весело [вэсэло]. Не смягчаются согласные и перед звуком и: липа [лыпа] “липа”, тихи [тыхы] “тихий”, вабити [вабыты] “влечь”. В некоторых диалектах хорватского языка так же, как и в украинском, на месте давнего звука, который обозначался буквой h, звучит і: dilo “дело”, lito “лето”, did “дед”. Так же в украинском и сербском языках происходит чередование г, к, х с з, ц, с в дательном и местном падежах единственного числа: нога - нози, рука - руци, муха - муси. Одинаково звучит звательный падеж в украинском и сербском языках: Иван - Иване, орач - орачу, сестра - сестро, сестрица - сестрице, лекар - лекару, друг - друже, jунак “герой”― jуначе.
Глаголы в первом лице множественного числа изъявительного наклонения имеют окончание -мо (как и в украинском, в архаичной латыни да еще в итальянском и испанском языках): чуjемо “слышим”, оремо “пашем”, ходимо, стоjимо. Почти одинаково в обоих языках изменяются глаголы в повелительном наклонении, например, в сербском языке: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
Немало слов, которые, казалось бы, являются специфически украинскими, встречаем также в сербском и хорватском языках в почти одинаковом звучании и с тем же значением: вир “водоворот”, гаj “роща”, каљужа “лужа”, квочка “наседка”, китица “гроздь”, кожух, котва “якорь” (кітва), крок “шаг”, кут “угол”, ку́њати “дремать”, крхки “хрупкий” (крихкий), кутњи (зуб) “коренной”, мршав “невзрачный” (миршавий), на́опако “наоборот” (навпаки), снага “сила”, треба “нужно”, и пого́тово “и подавно” (і поготів). Такие же, как и украинские, названия месяцев в хорватском языке имеют, однако, другое значение: травањ “апрель” ― травень “май”, липањ “июнь” ― липень “июль”, српањ “июль”― серпень “август”, листопад “отябрь”― листопад “ноябрь”, но сечањ и січень― одинаково “январь”.
Все это неоспоримо свидетельствует о том, что уже полторы тысячи лет тому назад (когда сербы и хорваты переселялись из Украины на Балканы) язык наших предков имел много тех специфических черт, которые составляют определяющие особенности современного украинского языка. Это был уже украинский язык, хотя так он, понятно, тогда еще не назывался.

Факт четвертый. В VІІІ — Х вв. русины подчинили себе часть литовских племен к северу от Припяти, из которых позже сформировалась белорусская народность. Белорусский язык, который возник вследствие этого, мало чем отличается от современного украинского, лишь фонетика, манера произнесения звуков в нем осталась литовская: дзекание, цекание, аканье, мягкое произношение. Последним в 983 году Владимир Великий завоевал литовское племя ятвягов. Язык их потомков полностью украинский — это современная Берестейщина.
К покоренным уже после 988 года (то есть после принятия христианства, а с ним как элитного и староболгарского языка — языка богослужебных книг) угро-финским племенам на северном востоке была занесена уже украинско-старославянская смесь, которая и дала начало современному русскому языку.

Факт пятый. Бесспорно украинской является надпись “коваль Людота” на мече из ХІ в., найденном на Полтавщине, как и в значительной мере надпись на бокале черниговского князя Владимира Давидовича, сделанная не позже 1151 года: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.

Факт шестой. До нашего времени дошли писаные на пергаменте два Изборника Святослава 1073 и 1076 годов. Первый — это копия из болгарского оригинала. И все-таки украинский переписчик умудрился наделать немало ошибок. В нескольких словах вместо закономерной в старославянском языке буквы h он употребил букву и: нимая, симя, исцили, видома, пламениє; спутывал и с ы: выны (вместо вины), трызны (вместо тризны), просты (вместо прости), помыслы (вместо помысли — повелительное наклонение); написал чоловhка (вместо человhка), Илля (вместо Илия), ходъ (вместо годъ - так он передал украинский звук h), он є давъ, уставивъ (вместо старославянского илдалъ, уставилъ), пьємо вместо пиємъ, помагає (вместо помогаєтъ) и т.п. Все это бесспорные элементы живого украинского языка.
В составленном за болгарскими образцами украинским автором Изборнике Святослава 1076 г. есть такие современные украинские слова, как ворогъ (употреблено один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ “плен”, вhтрила “паруса”, лука “участок, поросший травой”, краса “красота”, свита “сермяга”, горнець “горшок”, въчинити “сделать”, сваритися “ссориться”, дивися “смотри”, лишися “останься” и т.п.

Факт седьмой. Важным самым древним свидетельством о языке Киевской Руси является граффити (выцарапанные надписи) на стенах Киевской Софии из ХІ—ХІV вв. (строительство собора было закончено в 1037 г. во времена Ярослава Мудрого). Эти надписи, как правило, очень лаконичны и представляют собой преимущественно молитвенные обращения к Богу и святым по разному поводу. Написаны они на старославянском языке: употребляется только местоимение азъ, в прилагательных везде выступает окончание -аго (зълаго, грhшнаго), употребляются формы помози (повелительное наклонение), храбрый и т.п. Но почти все мужские имена в дательном падеже имеют окончание -ови, -еви: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ в.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ в.) и т.д. В обращениях последовательно употребляется звательный падеж: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Употребляются мужские имена на : Михалько, Марко (ХІ в.), Дмитро (ХІІ в.), Гаврило. Дважды написано имя Володимир, в ХІ и ХІІ вв., и оба раза с полногласием -оло-.
Обращает на себя внимание форма творительного падежа имямъ (ХІІ в.) вместо старославянской формы именьмъ. В том же ХІІ в. один из авторов образовал притяжательное прилагательное от имени Янъка полностью по правилам современного украинского языка: Янъчынъ. В надписях из ХІІІ в. встречаем современную форму глагола в прошедшем времени мужского рода с суффиксом , а не -л: азъ моливъ. Рядом с помилуй мя в ХІІІ в. случилось также помилуй мене. В ХІ — ХІІ вв. встречаем полностью современные украинские слова в современном звучании: хрест, не хотячи, геть, порося.

Факт восьмой. Богатый и убедительный материал об украинском характере языка Киевской Руси дают новгородские берестяные грамоты ХІ — ХV вв., которых обнаружено и опубликовано более 700. Это преимущественно частная деловая переписка, писанная, конечно, тогдашним литературным старославянским языком.
Но уже от начала ХІІ в. здесь наблюдается написание и вместо h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на реке”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, отъ всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ и т.п. В них отражен также переход е в о после шипящих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоломъ; мягкий звук ц: отьць “отец”, куницю, сороцицю, пшеници; приставка роз-: роздилилъ, розумно.
Обращения употребляются преимущественно в звательном падеже: куме, осподине, Онсифоре, дhво; существительные мужского рода в дательном падеже единственного числа имеют окончание -ови, -еви: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; в родительном падеже единственного числа в существительных мужского рода наблюдается окончание там, где должно бы быть : гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прилагательные в родительном падеже единственного числа мужского рода имеют почти повсеместно окончание -ого: доброго, большого, жолтого; редко окончание -аго: луцьшаго. Случаются такие украинские формы личных местоимений: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
Явно украинский характер имеют многие глагольные формы: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
Имена новгородцев звучат преимущественно как современные украинские (здесь выученный книжный старославянский язык дает о себе знать меньше всего): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Марко, Василь, Василько, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. Иногда в берестяных грамотах проскальзывают слова, характерные именно для украинского языка: господыня, господарь “хозяин”, батко “отец”, паробокъ “парень” , наимитъ, господа “дом”, година “час”, кожухъ, свита, глекъ “кувшин”, соромъ “стыд”, досыть “хватит”, куды, абы, та (союзы) и т.п.

Факт девятый — это язык “Слова о полку Игореве”, опубликованного в 1800 году. Поэма, как считают ученые, составлена в 1185 — 1187 гг., а известный список ее сделан, возможно, в ХV — ХVІ вв., во время так называемого второго южнославянского влияния, когда в текстах усиленно исправлялись отклонения от старославянского языка. “Слово о полку Игореве” тоже, очевидно, исправлено. К такому выводу подводят нас те единичные пропущенные украинизмы, которые случаются здесь. Например, во всем тексте употребляется старославянская форма имени Владимиръ, но один раз — Володимиръ; так же везде — храбрый, и вдруг: хороброє гнhздо; пять раз слова дhвиця, дhва написаны через h, а шестой — через и: красной дивицею; через h написаны слова полетhти, одолhти, разумhти, но написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); девятнадцать раз употреблено в прилагательных окончание -аго (стараго, великаго), а двадцатый раз случилось -ого: поганого Кощея; у двух третьих случаев (65 раз) в конце глаголов 3-го лица единственного и множественного числа стоит твердий тъ (кличетъ, велитъ), но в остальных случаях (31 раз) выступает -ть: комони ржуть за Сулой; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh. Все эти фонетические отклонения от старославянского языка носят явно украинский характер.
Совсем не старославянские и такие высказывания, слова и формы слов, как : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожухы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу и т.п.

Факт десятый. Еврейский теолог Соломон Ицхаки (ХІ в.) в комментарии к Пятикнижью, объясняя некоторые слова из языка евреев, живших тогда в Киевской Руси, называет слово сніг — именно со звуками і и h, переданными соответственно на иврите. И это в ХІ веке. Другой еврейский теолог Исаак бен-Моисей (писал в середине ХІІІ в.) в комментарии к Талмуду дает такое объяснение: “… Деревья (или бревна), связанные в большом количестве, что в Библии называется рафсодот, по-немецки влос (Floss), а по-русски пліт”. Выходит, что чередование о с и (пліт - плоту) в украинском языке состоялось еще где-то ранее середины ХІІІ в., а не в ХV в., как об этом свидетельствуют самые древние украинские записи.

Факт одиннадцатый. Наилучшим образом сохранили язык еще дохристианской Руси украинские народные песни. Сразу следует отметить, что народные песни не переводятся, они могут лишь редактироваться, дополняться или сокращаться. Но вот эта новогодняя песня, которую и теперь поют с 13 на 14 января в Доброгостове Львовской области, не редактировалась:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.

На первый взгляд непонятно, как это можно сеять яровую пшеницу в январе. Но дело в том, что на Руси до принятия христианства Новый год встречали не в начале января, а в конце марта, когда и в самом деле можно начинать весенний сев. Владимир Великий начало года перенес на сентябрь. А песня осталась без изменений.
Такой же давней, дохристианской является и эта купальская песня, записанная на Ивано-Франковщине и известная в других краях Украины:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.

Все здесь — и особенный ритм, и имена языческих божеств — старинное, только не язык.
Возможно, еще более давние взгляды древних украинцев отображает эта веснянка, записанная на Волыни:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки ― літо відмикати,
З лівої ручейки ― зиму замикати.
В этой песне, как и в предыдущих, отобразилось миропонимание предков украинцев во всей своей первозданности: и представление о солнце как о глазе Лады, что окунается в воду и выныривает из нее; и убеждение, что на зиму птицы прячутся под реку, то есть в рай, туда не нужно было улетать, туда просто заходили и оттуда выходили; и деление года на зиму, лето и осень (без весны). Древность этой песни, как и многих других, не только приведенных здесь, бесспорна. А язык их — естественный, живой, украинский, будто они недавно сложены.

Факт двенадцатый. Предки украинцев живут испокон веков на этой земле, что теперь зовется Украиной, то есть предопределенной (“украянной”) судьбою, Богом. Как считает большинство славистов, эпицентром, откуда распространялись славянские языки, была Украина. “То, что славянская прародина находилась между Карпатами, Приднепровьем (заходя далеко на левый берег Днепра) и Пинскими болотами, на территории, где с самых давних времен господствует чисто славянская топонимия, является в наше время общепризнанным”, — утверждает российский языковед В.Кипарский. “Самой правдоподобной, с нашей точки зрения, является гипотеза о середнеднепровско-западнобужской прародине славян”, — уточняет другой российский языковед Ф.Филин. Это дает основания предполагать, что украинский язык, как автохтонный, в наибольшей степени и в наиболее чистом виде унаследовал и сохранил черты того языка, который лег в основу всех славянских языков. Потому что именно из этой территории шла славянская экспансия, а следовательно, и распространялся славянский язык, который, сталкиваясь с другими языками других племен, приобретал отличительная черты и начинал новые славянские языки.

Заключение. Украинский язык формировался тысячелетиями. Его основные элементы существовали еще во времена, соотносительные с возникновением латинского языка, или раньше. У VІ — VІІ вв. он уже имел бесспорно современные черты, о чем свидетельствуют сербский и хорватский языки, позже - белорусский. Еще перед созданиием Киевского государства украинский язык овладел большим пространством центрально-восточной Европы. На нем (на разных диалектах) разговаривало население Киевской Руси.
Разумеется, за это длительное время украинский язык подвергался разным посторонним влияниям. Для него не прошли бесследно и греческая колонизация Черноморского побережья, и бурление скифских племен в VІІ в. до н.э. -ІІ в. н.э., и вторжение готов на юг Украины в ІІІ-ІV вв., и существование могучей гуннской империи в ІV-V вв., и жестокое господство тюркоязычных аваров (летописных обров) в VІ-VІІІ вв., и столкновения с хозарами, уграми, печенегами на протяжении VІІІ-Х вв. Что-то в украинском языке осталось от языков этих народов и племен. Что-то привнесли в нее старославянский, польский, русский языки. Это лишь обогатило его, но не разрушило. Никакие влияния и лихолетия не могли нарушить его целостности, стройности.
Украинский язык сейчас один из самых богатых и самых развитых языков мира. И мы, украинцы, должны защитить его от посягательств разных захожих и оборотней, как его до сих пор защитили наши предки. Будет жить наш родной язык — будет жить и наш народ.
link21 comments|post comment

More facts for antiquity of Ukrainian (ukr) [Jul. 16th, 2006|02:38 pm]
ivan_yushchuk
[Current Location |Kyiv]

     Рідна та мова, яка вироблена рідним народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування, до його менталітету, до його способу думання. Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова ― це мова предків і рідної землі. 
     Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато.
     Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ― продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.

     Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до сере́дини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше. 
     Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.

     Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.
     Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської ― її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навча́ння. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aperapri (“вепр —вепра”), як в українській вітер — вітру (випадає звук е).
     В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) — відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me(І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).
     Латинська й українська мови розрізняють три ро́ди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс;. до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і сí́м’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім ― чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.
     Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti ― сидить, sedemos ― сидимо, sedetes ― сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий новіший, novus ― novios; лівий ― лівіший, laevus ― laevios.
     Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо.
     Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною — три тисячі років тому́, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

     Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва ― це вже українські слова.

     Факт третій. Коли в VІ ―VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.
     Зокрема в сербській і-хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: ноганози, рукаруци, мухамуси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: ИванИване, орачорачу, сестрасестро, сестрицасестрице, лекарлекару, другдруже, jунак “герой”― jуначе.
     Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
     Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, ка́љужа, квочка, китица, кожух, кољиво “коливо”, крок, кут, ку́њати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, на́опако “навпаки”, снага, треба, и пого́тово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ ― це “квітень”, липањ ― “червень”, српањ ― “липень”, листопад ― “жовтень”, але сечањ ― “січень”.
     Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому́ (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.

     Факт четвертий. У VІІІ — Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська — це сучасна Берестейщина.
     Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову.

     Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.

     Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви h він ужив букву и: нимая, си́мя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли ― наказовий спосіб); написав чоловhка (замість человhка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ ― так він передав український звук h), он є давъ, уставивъ (замість старослов’янського далъ, уставилъ), пьємо замість пиємъ, помагає (замість помогаєтъ) тощо.
     У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вhтрила, лу́ка (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.

     Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ—ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям –оло-.
     Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ ― ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося.

     Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні́ грамоти ХІ ― ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.
     Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоло́мъ; м’який звук ц: отьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
     Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дhво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
     Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
     Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяни́х грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, госпо́да “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.

     Факт дев’ятий — це мова “Слова о полку Ігоревім”, опублікованого 1800 року. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 ― 1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV ― ХVІ ст., під час так званого другого південнослов’янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі пропущені українізми, які трапляються тут. Наприклад, в усьому тексті вживається старослов’янська форма імені Владимиръ, але один раз ― Володимиръ; так само скрізь ― храбрый, і раптом: хороброє гнhздо; п’ять разів слова дhвиця, дhва написані через h, а шостий ― через и: красною дивицею; через h написані слова полетhти, одолhти, разумhти, але написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); дев’ятнадцять разів ужито в прикметниках закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини стоїть твердий -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає –ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh.
     Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та форми слів, як : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожу́хы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу тощо.

     Факт десятий. Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у сере́дині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт — плоту) в українській мові відбулося ще десь до сере́дини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам’ятки.

     Факт одинадцятий. Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася: 
               Чи спиш, чи чуєш, 
               Господаречку, 
               У своїм домочку 
               На Новий рік, на Новий рік? 
               Підем орати, підем сіяти 
               Яру пшеницю 
               На Новий рік, на Новий рік.

     На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
     Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
               Гей, око Лада, Леле Ладове,
               Гей, око Ладове, ніч пропадає,
               Бо око Лада з води виходить,
               Ладове свято нам приносить.
               Гей, Ладо! А ти, Перуне,
               Дай дочекати Ладі Купала.
     Усе тут ― і особливий ритм, й імена поганських божеств ― старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка, записана на Волині:
               Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
               Ой чого так рано із вир’їчка вийшов? 
               Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав, 
               З правої ручейки й ключики видав, 
               З правої ручейки ― літо відмикати, 
               З лівої ручейки ― зиму замикати.

     У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених тут, безперечна. А мова їхня ― природна, жива, українська, ніби вони недавно складені.

     Факт дванадцятий. Пращури українців живуть споконвіку на цій землі, що тепер зветься Україною, тобто вкраяною долею, Богом. Як вважає більшість славістів, епіцентром, звідки поширювалися слов’янські мови, була Україна. “Те, що слов’янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров’ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болота́ми, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов’янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним”, ― стверджує російський мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов’ян”, ― уточнює інший російський мовознавець Ф.Філін. Це дає підстави припускати, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала й зберегла риси тієї мови, яка лягла в основу всіх слов’янських мов. Бо ж саме з цієї території йшла слов’янська експансія, а отже, й поширювалася слов’янська мова, яка, стикаючись з іншими мовами інших племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов’янські мови.

     Підсумок. Українська мова формувалася тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. У VІ ― VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.
     Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VІІ ст. до н.е. ― ІІ ст. н.е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ ― ІV ст., й існування могутньої гунської імперії в ІV ― V ст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VІ ― VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовж VІІІ ― Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен. Щось привнесли в неї старослов’янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало. Ніякі впливи й лихоліття не могли порушити її цілісності, стрункості.
     Українська мова зараз одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. І ми, українці, повинні захистити її від посягань різних зайд і перевертнів, як її досі захистили наші предки. Житиме наша рідна мова — житиме й наш народ.

link

navigation
[ viewing | most recent entries ]